Що із прочитаного останнім часом сподобалося, а що – ні?

Так історично сталося, що останнім часом читаю сильну прозу жінок. Це романи «Мене звати Люсі Бартон» Елізабет Страут і «Вегетаріанка» Хан Канг. Попри те, що це різні світі, різні стилі чи моделі письма, ці романи вражають делікатними психологічними відтінками, які тремтять, мов мембрани. Їх об’єднує, хоч і гранично різне виконання, важлива тема – хвороби і свободи, їх взаємозалежності.

В Елізабет Страут є ще роман «Олівія Кіттерідж», в якого в США потужний фан-клуб. На жаль, я бачив лише серіал за цим романом, який мене сильно приголомшив хорошим аналізом змін соціальної динаміки американського суспільства 70-90-х минулого століття, змін у світоглядах, звичках різних поколінь.

Роман «Вегетаріанка» Хан Канг надзвичайно симпатичний за структурою оповіді, коли лінійна історія подається трьома різними персонами. Це створює ефект постійного «оновлення» читацького зацікавлення і робить дещо незвичною саму історію, як жінка стає вегетаріанкою і до чого це приводить в її житті та житті її рідних.

Що рекомендуєте до прочитання іншим?

Буквально недавно в перекладі Сашка Ушкалова вийшла збірка оповідань «Тіло» Віктора Єрофєєва: надзвичайно вишукана та іронічна книжка, за якою точно нікому не буде нудно. Є стьоб над імперією, літтусовкою, святими мощами. А іронія над собою автора – це вищий дзен! Є також потужні рефлексії про різних мудрих дядьків та сексуальні будні. Словом, кожен знайде для себе щось дотепне й рідне. Це такі книжки, які захочеться перечитати.

Що плануєте прочитати?

Це вічне філософське питання – що ми плануємо і що з цих планувань виходить. Принаймні собі я зараз навіюю, що маю прочитати дуже багато книжок.

Уже почав читати «Як я став письменником» Анджея Стасюка – прекрасна соціологічно-автобіографічна проза, написана по-хуліганськи та інтелектуально водночас (ну ви ж знаєте, так і має бути J). Читаю про польські 80-ті – багато знайомих реалій, які відчувалися і в моєму Тернополі.

Також паралельно читаю «Ловець океану. Історія Одіссея» Володимира Єрмоленка. Якби я був літературознавцем, то для таких романів ввів би поняття «абстрактна проза» (як «абстрактний живопис» у малярстві) – дуже сміливий намір змоделювати альтернативний світ, зокрема на інтонаціях голосу-свідчення.

Планую також читати «Транзишн» Олександра Михеда, «Череп» Олега Шинкаренка та роман «Історія, варта цілого яблуневого саду» Максима Дупешка.